Тоді з одного боку стояло приблизно 3 тис. червоногвардійців, а з іншого — десь з 400 захисників щойно проголошеної Української Народної Республіки (УНР). Це були юнкери 1-ої Київської школи ім. Богдана Хмельницького. На допомогу їм прийшли свідома українська молодь, студенти, учні старших курсів шкіл та гімназій.

Керманичі УНР припустилися тоді трагічної помилки, фактично розпустивши по домівках свою українізовану армію. А ті 15 тис., що залишилися, були вкрай деморалізовані.

12 грудня 1917 року в Харкові, на Всеукраїнському з’їзді Рад Україну проголосили республікою. На допомогу її захисникам з Росії пішли загони петроградських та московських червоногвардійців. А в самій Україні теж активно формувалися революційні загони, бо населення підтримувало більшовицькі гасла про землю, заводи і фабрики, що мають належати трудящим. Дедалі більше наростаюча громадянська війна була прологом до знаменитої битви під Крутами, що відбулася 29 січня 1918 року.

Російські війська очолював підполковник Муравйов — колишній офіцер царської армії, що перейшов на бік революціонерів. Спочатку оборонці Крут діяли досить успішно, але згодом (а бій тривав 5 годин) їм забракло набоїв — і до кулеметів, і до їхньої легендарної гармати. Захисники станції почали відступати у напрямку Києва. Їм міг би допомогти загін, яким командував Симон Петлюра, але, отримавши звістку про повстання на заводі “Арсенал”, Петлюра рушив на Київ. Оборонці Крут тим часом не дорахувалися одного зі взводів (близько 30 чоловік), — згодом виявилося, що він, втративши у сутінках орієнтири, вийшов прямо на станцію, яку вже захопили муравйовці. Один з їхніх командирів — Єгор Попов, впавши в істерику з приводу значної кількості втрачених бійців (не менше 300), наказав розстріляти студентів.

Саме цих сміливців урочисто перепоховали на високому пагорбі над Дніпром, на Аскольдовій могилі. Це сталося у березні 1918 року, коли уряд УНР після підписанння Брестської мирної угоди знову повернувся до Києва.

Початкуючий тоді поет Павло Тичина назвав свій вірш “Пам’яті тридцяти”, хоча перепоховали 27 студентів. А загинуло у бою, ясна річ, значно більше, та скільки саме, досі не встановлено: кажуть, від декількох осіб до декількох сотень... Імена ж відомі лише тих, хто спочиває на Аскольдовій могилі. Тичина називає їх “мучнями-українцями”, “українським цвітом”, людьми, які “вмерли в Новім Заповіті з славою святих”.

І ці молоді звитяжці незалежної України справді гідні пошанування. Проте ідеалізувати ті чи інші події нашої історії все ж не варто. Дотепер вважається, що трагедія Крутів полягає передовсім у тому, що Центральна Рада кинула у бій проти озвірілих більшовиків, наче гарматне м’ясо, непідготовлених дітей. Але це був власний вибір цих юнаків. І така ж переконана у своїх принципах молодь воювала по обидва боки барикад. Так, крутянами командував сотник Андрій Омельченко — студент Українського народного університету, а комендантом оборони “Арсеналу” був студент Київського політехнічного інституту Саша Горвіц. Обоє вони загинули у вирі громадянської війни.

Звичайно, треба приходити до величного меморіалу звитяжців Крут, приносити сюди квіти, розсівати тут землю з усіх куточків України. Надихає молодих, скажімо, й те, що ім’я Героїв Крут надане Львівському військовому ліцею. Але варто спорудити пам’ятник усім жертвам громадянської війни, незалежно від того, на чиєму боці вони воювали. До такої думки прийшов воєнний історик Ярослав Тинченко. У Києві ж бо, в різних місцях, поховано і діячів Центральної Ради, і робітників, котрі захищали свої фабрики від погромів, і січових стрільців. То ж, пам’ятаючи про Крути, не забуваймо і про них!

Володимир РУДЕНКО

Львів