Шкода, що для другого туру президентських виборів в Україні, виходячи з самої суті означеної події, такий щасливий фінал категорично не підходить. Бо завжди має перемогти хтось один. Що ж стосується певної схожості двох учасників фіналу з нашими казковими Красунею й Чудовиськом, то ця досить прозора аналогія тут справді є.

Нею не можна не захоплюватися, не дивуватися з її невтомності, самовладання, вміння годинами промовляти до тисяч людей, підкоряючи їх своїй логіці й переконаності. Завжди бездоганно, зі смаком одягнена, з оптимістичним виразом милого личка, з азартним блиском в очах, вона поступово (і в країні, і за її рубежами) формувала образ щасливого майбутнього України. Та з плином днів, чим менше часу залишалося до вирішального дня — 7 лютого, цей образ, на превеликий жаль, почав дедалі більше руйнуватися, втрачаючи ті риси, які викликали всезагальне захоплення. А вся біда полягала в тому, що десь непомітно було перейдено межу краси і правди. Бо паралельно із запевненнями про значні досягнення люди бачили в реальності зовсім інше.

Адже ні для кого не таємниця, що в нас вже впродовж років не проводяться жодні реформи, паралізоване кредитування, держава не повертає підприємствам ПДВ, вимагаючи, навпаки, сплати податків наперед. Всі знають про злигодні нашого “середнього” бізнесу — уряд не подбав про створення належних умов для його розвитку. А що твориться на селі? Тутешній вітчизняний виробник все інтенсивніше витісняється з ринку зростаючим напливом імпортних продуктів харчування.

У Львові (та й не лише там!) так звана зовнішня агітація досягла таких гігантських розмірів, що просто спотворилися привабливі риси обличчя Красуні. І так само її нарочита “війна з олігархами” вже віддавна вийшла за межі здорового глузду. Адже сьогодні у нас не 1917-й рік, отож без багатих людей (хоч як завгодно назвімо їх) не живе жодна цивілізована країна у світі. Так що олігархам, між іншим, треба спасибі сказати за те, що дають людям роботу, підтримують економіку, споруджують чудові стадіони (як, наприклад, у Донецьку, Харкові, Дніпропетровську), займаються меценатством (навіть при відсутності закону, який би регулював цю вкрай потрібну діяльність), рятують життя дітей і дорослих, виділяючи кошти у розмаїті благочинні фонди для лікування людей за кордоном і вдома тощо. Ні, без олігархів нам ніяк не можна. Та й куди ж їх подіти — невже знову експропріювати під горезвісним гаслом “Грабуй награбоване!”? Мабуть, залишається, як у всіх порядних людей, чинити лише по закону.

І тут Красуня демонструє таку залізну впевненість, що мимоволі віриш у її “сильну руку”. У те, що вона одна, самотужки, без жодного натяку на участь її команди чогось там “не допустить”, щось “кардинально вирішить”, “зробить усе”, щоб рука цього Чудовиська ніколи не лягла на Пересопницьке Євангеліє.

А Чудовисько, між нами кажучи, значною мірою стало таким, бо всі, кому тільки не ліньки, вішають на нього собак. Це і застрягле у зубах Межигір’я, і ще один маєток у заповіднику “Сухолуччя” під Києвом, про що одна львівська газета сповістила перед самісіньким другим туром. Беруть, знаєте, великі сумніви, що адекватна людина, йдучи на вибори, “приватизовує” той заповідник в оренду на... 99 років.

Що не кажіть, а злі чари можуть розвіяти самі виборці, перетворивши Чудовисько якщо не на молодого принца, то хоча б на нормального президента. У реальному житті з таким завданням жодній самотній красуні не впоратися.

Володимир РУДЕНКО

Львів